В. Бойченко «Миколаїв»
До питання про заснування міста
З лиману, з яхти білої, здаля
Дивлюсь на тебе: зводишся з ночівлі.
Ти – наче свіжозорана рілля:
Земними скибами стоять твої будівлі.
І уявилося: між сухостеблих трав
Мій сивий предок взявся за чепіги
Й повільно цілину переорав,
Не знаючи ні біса про інтриги
Й укази, що писались при дворі
Засновниками міст причорноморських…
А він проснувся якось на зорі
Й зорав…
З-під лемеша аж камінь порскав,
Але, зневаживши гарячі мозолі
І м’язи пружачи гарячими клубками,
Він вперто йшов за плугом по ріллі
І грів цю землю босими ногами.
Він не за гроші на торгах нажив
Дідівське поле бою та роботи.
Він землю цю вже кровію полив,
Тепер вона жаждиво прагла поту.
Він не казав тоді красивих слів.
Цвіла в духовнім зорі глибочизна.
Не з ласки царської, не з щедрості князів –
Йому горбом дісталася вітчизна.
Ти серцем ті труди його збагни.
Десь в емпіреях…і святі витали.
А на землі – Миколи й Івани
Меча кували і з меча – орало.
Сміялась предку сонячність роси…
Легкі, мов піна, паруси, не снились –
Тяжкі, немов залізні, паруси
В його долонях шкарубких забились.
Рвонулися вітрила на вітрах,
І хліб проріс із ріль непереможно,
І сіллю поту Буг-лиман пропах –
Не пудрою перук ясновельможних.
Спочатку бидло, тяглові воли
В ярмі до крові стерли душу й в’язи.
Ну, а тоді уже…й князі прийшли
Із пишномовно писаним указом.
…З лиману, з яхти білої, дивлюсь:
Німіють панорами полудневі,
І сонце на лимані гріє вус,
Й гойдають кораблі борти сталеві,
І, предком зорана, так пахне звіддаля
Така ще свіжа і трудна рілля.
